RuBroad.ru

Все о высокоскоростном интернете в России. Провайдеры, технологии, возможности

Вторник, 6 Декабря

Последнее обновление:09:45

RSS
Вы здесь: Журнал Материалы компаний Закон підкорює інтернет: за свободу слова доведеться відповідати

Закон підкорює інтернет: за свободу слова доведеться відповідати

E-mail

 

Давно минув час, коли комп'ютери і їх мережі були "технічною новинкою" і люди, причетні до "комп'ютерної революції", почувалися вільними творцями віртуального простору.
Зараз комп'ютерні мережі, інтернет, електронна пошта є практично в кожному офісі. Тому від інтернет-сайтів та спілкування в інтернеті люди очікують виконання певних правил доброго тону, що діють в реальному світі.

З іншого боку, більшість ресурсів в інтернеті дозволяє людям до певної міри зберігати анонімність в спілкуванні. Багато для кого це велика перевага: у "віртуальному світі" люди не соромляться казати речі, які б ніколи не дозволили собі висловити вголос, у вічі живому співбесіднику.
Вважається, що за розповсюдження якоїсь сумнівної інформації (чуток, відомостей чи оціночних суджень аморального, незаконного, нецензурного характеру) в мережі інтернет автор не несе серйозної відповідальності.
Таке ставлення до спілкування в інтернеті породжене, по-перше, міфом про цілковиту анонімність та, по-друге, ідеалістичними переконаннями перших технократів, які мріяли про вільне і безперешкодне спілкування, роблячи перші кроки до створення "всесвітньої мережі".
Колись всіх комп'ютерників об'єднувала їх маргінальність, екзотика "віртуального світу".
Коли в середовищі американських програмістів, що працювали на уряд США, тільки зароджувалася ідея всесвітньої загальнодоступної комп'ютерної мережі, у 80-х роках комп'ютерники-любителі створили "мережу-привид" FIDO, яка охопила весь світ. Інформація в FIDO передавалася за допомогою з'єднання двох модемів по телефонних дротах. У великих містах, в тому числі в Москві та Києві, користувачі FIDO ("пойнти") пересилали за допомогою модемів електронні листи та файли ключовим діячам мережі ("нодам"), які обмінювалися інформацією між собою - в тому числі з "нодами" в інших містах, а ключові "ноди" країни пересилали електронні листи за кордон.
Всі проблеми, пов'язані з поширенням аморальної і неправдивої інформації, учасники FIDO вирішували між собою самі. Переступаючи певну грань (за розповсюдження порнографії, наприклад), людина ризикувала бути викинутою з мережі FIDO. Дехто з комп'ютерників, з якими так сталося, створювали місцеві альтернативні мережі за тим же принципом. Але ніхто не звертався до держави за допомогою у вирішенні своїх "віртуальних" проблем.
Подальше втручання держави у "віртуальний світ" обумовлене тим, що інформаційні технології стали впливати на життя простих (в сенсі, не "хакерів") громадян, які мало чули про мережеву етику, зате впевнені, що свою честь, гідність та інтелектуальні права треба боронити в суді.
Характерно, що один з перших судових позовів проти "комп'ютерників" стосувався захисту інтелектуальних прав. Звукозаписуюча компанія Apple, заснована Beatles, в  1977 році подала в суд на комп`ютерну компанію Apple Computer за використання яблука у її логотипі, вимагаючи від Apple Computer матеріальної компенсації за використання її імені. В 1981 році було досягнуто компромісне рішення, що Apple Computer не буде вказувати свою назву і зображувати логотип на всіх виробах і програмних продуктах, що стосуються створення музики. Але в 1991 році комп`ютерній компанії довелось виплатити ділкам від звукозапису 29 мільйонів доларів компенсації.
З часом плагіат взагалі став "інтелектуальною чумою" нашої епохи завдяки тому, що за допомогою комп'ютера можна двома-трьома порухами руки скопіювати результати чужої праці і вставити у власний твір. "Творчість методом copy-paste (скопіював-вставив)" характерна не тільки для шкільних творів і студентських рефератів: на цьому неодноразово ловили вчених і журналістів, а особливо - можновладців, які іноді люблять похизуватися довгими статтями чи товстими книжками "власного" авторства. Після перевірки цей доробок виявляється зліпленим на швидку руку з чужих творів.
Знаходячи свої комерційні твори (фільми, музику, тексти і т.п.) в мережі інтернет у вільному доступі, автори періодично зчиняють скандали. Після закриття кількох "піратських" ресурсів у США і накладення величезних штрафів на їх власників, обмін неліцензованими комерційними аудіо- і відеофайлами перейшов "на нелегальне положення". Створюються "партизанські" p2p ("peer to peer" - від користувача до користувача) мережі, в яких кожен файл передається індивідуально від людини до людини. Окремих користувачів цих мереж можна "впіймати за руку" і притягнути до суду, але більшість користувачів продовжують незаконно копіювати один одному об'єкти чужого авторського права.
В Росії видавництва і автори книжок неодноразово судилися із власниками електронних бібліотек, які дозволяють читати ці книжки без дозволу автора - на думку власників авторських прав, це знижує обсяг продажу їх книжок. Багато таких позовів було програно, тож зараз подейкують, що велику частину загальнодоступних електронних бібліотек вже скуплено, твори на них скоро можна буде завантажити лише на платній основі.
Між іншим, і в Україні нещодавно закрилися кілька відомих ресурсів, наповнених безкоштовним "піратським" відео. Замість них відкрився новий сайт, де, за аналогією з кількома подібними російськими ресурсами, можна завантажити "піратське" відео, лише після того, як ти відправив SMS вартістю 1-2 долари на певний номер мобільного телефону. Чи варто казати, що цим прибутком «пірати» не діляться з власниками авторських прав?
Основними засадами мережі інтернет, встановленими американською неприбутковою корпорацією ICANN (яка керує глобальними процесами у всесвітній мережі, адмініструє національні домени і т.п.), передбачено, що функціонування мереж, які входять до інтернету, в кожній країні має відповідати національному законодавству та громадським інтересам.
Саме поняття "обмеження свободи слова" в багатьох країнах тлумачать по-різному. Згідно з дослідженням, проведеним співробітниками американської аналітичної компанії Pew Internet, 69% громадян США не мають нічого проти цензури в мережі, якщо дії уряду допоможуть запобігти терористичним актам. Більш того, майже половина американців припускає моніторинг електронного листування, розмов в чатах і так далі.
В тоталітарних країнах законодавство не дозволяє користувачам інтернету писати що завгодно, прикриваючись анонімністю. Організація з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) опублікувала в цьому році спеціалізовану доповідь з назвою "Контроль над інтернетом", присвячену країнам, які вже ввели цензуру в світовій мережі або всіляко намагаються це зробити. У "чорний список" увійшли 20 країн, зокрема Китай, Іран, Білорусія, Узбекистан, Казахстан і Грузія. У доповіді вказується також на те, що Росія, Великобританія, Іспанія, Норвегія, Італія, Ірландія та Угорщина не підписали додатковий протокол Ради Європи "Про прояви расизму і ксенофобії, здійснених за допомогою комп`ютерних систем".
В Китаї діє так звана «Велика китайська інформаційна стіна» (Great Firewall of China), котра блокує ІР-адреси сайтів «сумнівного змісту». При цьому обов`язки по блокуванню таких сайтів китайський уряд переклав на місцевих провайдерів (надавачів послуги з доступу до інтернету). Показовим є блокування сайту «Google», котре було відмінене лише у січні 2006 року. Однак, згідно з домовленостями Google з китайським урядом, результати пошуків для китайських користувачів «дещо обмежені»: цей пошуковик відмовляється приймати деякі "заборонені" слова і не індексує опозиційні сайти. Заборонена у Китаї й Вікіпедія - незалежна міжнародна електронна енциклопедія з відкритим авторством. За виступи в інтернеті у Китаї ув`язнено 62 людини.
Не зважаючи на наявність каналу зв`язку з інтернетом, Північна Корея не має на своїй території доступних серверів. Декілька сайтів, що належать північнокорейському урядові, фізично знаходяться за межами країни. Тим не менш, з 2004 року в КНДР працює електронна пошта, доступна обмеженому колу осіб. В той же час на території країни діє не зв`язана з інтернетом власна комп`ютерна мережа «Кванмен».
На Кубі доступ до інтернету мають лише лікарі; іншим громадянам країни це заборонено на законодавчому рівні.
Починаючи з 3 грудня 2006 року в Ірані для місцевих користувачів було закрито доступ до ряду сайтів, серед яких є й Вікіпедія, YouTube, IMDb. Вважається, що це пов`язано з розгорнутою в країні кампанією по боротьбі з згубним впливом західної культури. Іранського публіциста Моджтабу Самінежада посадили за розміщення в інтернеті матеріалу, в якому влада угледіла випади проти ісламу.
У Туркменії заборонено користуватися інтернетом вдома - можна лише через інтернет-кафе, причому інформація там ґрунтовно фільтрується.
2005 року в Казахстані було обмежено використання доменів kz і закрито сатиричний сайт британця Саші Барона Коена, присвячений героєві його фільму "Борат", де сам комік зіграв роль казахського журналіста.
Аналізуючи законодавство Грузії, пов`язане з інтернетом, автори доповіді ОБСЄ відзначили його "суперечність і невизначеність", яка дозволяє "незаконно обмежувати свободу слова".
Якщо національне законодавство в країні захищає анонімність користувачів комп'ютерних мереж, тоді досить важко притягнути до відповідальності певну конкретну людину чи організацію за вчинене "віртуальне" правопорушення. Але варто мати на увазі, що кожен інтернет-ресурс має певну IP-адресу або домен, співставлену з конкретною фізичною або юридичною особою. Тобто, щоб залишитись анонімним в інтернеті, вам все одно доведеться оплатити послуги тих, хто приховуватиме справжнє джерело інформації. І ступінь "анонімності" при вчиненні вами "кіберзлочинів" залежить виключно від професійності експертів на боці обвинувачуючого та доброї волі всіх учасників ланцюжка електронних мереж, по якій передавалася незаконна чи аморальна інформація.
Перший, хто може "здати" кіберзлочинця правоохоронцям - його провайдер, тобто фірма, яка надає доступ до інтернету. Так сталося з мешканцем російського міста Новосибірська Тарасом Зеленяком. Після звернення його провайдера до спецслужби ФСБ Зеленяка звинуватили у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, через те, що він, на думку прокуратури, вживав на інтернет-форумі сайту proUA під ніком novosibirsk2 образливі висловлювання на адресу росіян, у тому числі слова "москаль" та "кацап". При передачі в інтернет ці висловлювання не шифрувалися (саме так рятуються від "пильності" провайдерів "хакери").  16 липня 2007 року суд Совєтського району Новосибірська оштрафував Тараса Зеленяка на 130 тисяч рублів, тобто приблизно 4500 доларів.
Треба зауважити, що Тарас Зеленяк - один з численних користувачів російського сектору інтернету, які в образливій формі висловлювали і продовжують висловлювати свої емоції щодо інших людей. Але переслідуванню правоохоронних органів піддаються лише одиниці. Таку вибірковість важко пояснити чимось іншим, крім того, що переслідування "нестриманих" користувачів інтернету є формою політичних репресій, тобто обмеженням свободи слова окремих "незручних" для влади людей.
От що написав з цього приводу відомий правозахисник Євген Захаров у статті "Справа Тараса Зеленяка: спроба аналізу":
"Дана справа є типовим прикладом колізії між свободою висловлювання поглядів і боротьбою держави проти "слів ненависті" (hate speech). Колізія вирішена очевидно на користь боротьби зі словами ненависті, так ще й у вигляді карного переслідування.
Таке переслідування - серйозне обмеження конституційного права на свободу вираження поглядів. Чи є втручання держави в даному випадку "необхідним у демократичному суспільстві" і пропорційним?
На мій погляд, ні, таким чином, воно являє собою порушення 10-ої статті Європейської конвенції захисту прав людини й основних свобод.
Адже одим із основних принципів, які лежать в основі рішень Європейського суду по цій статті Конвенції, полягає в наступному:
"Свобода вираження поглядів складає одну з невід`ємних основ демократичного суспільства й одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи".
Прийнятними є не тільки інформація або ідеї, що сприймаються прихильно, вважаються необразливими або сприймаються нейтрально, але й ті, що ображають, шокують або дратують.
Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства.
Якщо всі російські судові інстанції визнають провину Зеленяка і він захоче звернутися до Європейського суду, то, на мій погляд, його справа матиме гарну перспективу.
Я вже не говорю про вольтерівське - пишу по пам`яті - "мені огидні ваші переконання, але я готовий віддати життя за те, щоб Ви могли їх вільно висловлювати". На жаль, у сучасній Росії про ці слова почали забувати.
Мені особисто не до душі русофобські тексти новосибірська2, хоч я і бачу, що вони написані в запалі дискусії у відповідь на не менш агресивні й образливі висловлювання (звинувачення цього, схоже, зовсім не враховує).
Але я добре розумію, що відповідати на злі слова карним переслідуванням не можна.
Навчений досвідом суддя Верховного Суду США Хьюго Блек одного разу сказав, що "проти зловживань свободою слова є тільки один засіб - ще більша свобода слова". І був, на мою думку, правий ".
В Росії були й інші аналогічні судові справи. Одна з перших була відкрита в 2004 році проти члена "націонал-більшовицької партії" Андрія Сковороднікова, що розмістив в інтернеті сайт з нецензурною лайкою на адресу президента Росії Володимира Путіна. Пана Сковороднікова присудили до шести місяців виправних робіт, а також суд постановив знищити його комп'ютер, п'ять дискет і три компакт-диски, вилучені у нього під час обшуку - як носії "крамольної інформації".
30 червня 2004 року петербуржець Олександр Втулкін розмістив на форумі сайту fontanka.ru "смертний вирок" губернатору Валентині Матвієнко. 10 лютого 2006 року за статтею "Погроза убивством" він засуджений на півтора роки ув'язнення.
4 листопада 2004 року програміст із Самари Сергій Улітін створив сайт із повідомленням про аварію на Балаковській АЕС. У Балаковому почалася паніка. Прокуратура Саратовської області звинуватила Улітіна у "завідомо неправдивому повідомленні про акт тероризму". 29 квітня 2005 року суд припинив справу, врахувавши те, що підсудний сам визнав свою провину.
У лютому 2006 року користувач сайту алтайського інформагентства "Банкфакс" Ігор Шкарпет розмістив на його форумі передрук лайливої статті про мусульман з аргентинської газети. Прокуратура відкрила справу за статтею "збурення національної, расової чи релігійної ворожнечі", чиновники зажадали закрити інформаційне агентство. Суд відмовив у закритті інформагентства і припинив справу через відсутність складу злочину.
18 травня 2006 року у інтернет-газеті "Курсив" було надруковано матеріал її головного редактора Володимира Рахманькова "Путін як фалічний символ Росії". Прокуратура порушила справу за статтею "Образа представника державної влади". 23 жовтня суд оштрафував Рахманькова на 20 тис. крб. (приблизно $ 800).
У лютому 2007 року Олександр Тютчев, звинувачений в тому, що "розпалював на форумі "Кубань.Ru" міжрелігійну ворожнечу", був примусово направлений на лікування в психіатричний стаціонар. Одним з дописів пана Тютчева, що привели його до лікарні,  було таке: "атеїст, як і сатаніст - взагалі не людина, згідно з  ісламом, він є слугою шайтана, їх треба знищувати ".
Особливого ж резонансу набула справа проти іншого "блогера", 22-річного Савви Терентьєва - музиканта з Сиктивкара (республіка Комі). Прокуратура цього міста відкрила проти нього кримінальну справу за статтею "Роздмухування ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності». Терентьєв опублікував коментар у електронному щоденнику свого приятеля, обговорюючи міліцію в своєму місті. Виправдання, що в цьому коментарі він відділив "міліціонерів" від "ментів", яких "треба спалювати", музиканту не допоміг. На разі з нього взято підписку про невиїзд, і Савва Терентьєв чекає суду...
В Україні більшість випадків переслідування за розміщену в інтернеті інформацію стосувалося, як правило, журналістів.
Один з перших інцидентів такого роду стався 19 лютого 2002 року. Податкова міліція вилучила всі комп'ютери у опозиційного інтернет-видання "Обком" і вимагала надати паролі від них.
18 серпня 2003 року на сайті „Україна кримінальна" була розміщена стаття «Нефтегаз Украины»: исследование финансовой коррупции». Це був передрук з англомовного сайту «RFE/RL Organized Crime and Terrorism Watch», який є структурним підрозділом корпорації „Радіо Свобода - Вільна Європа". В кінці тексту було зроблене відповідне посилання. Але Печерський районний суд Києва присудив стягнути з журналіста моральну шкоду у розмірі 50 тисяч гривень на користь компанії „Evral Trans Gas" та особисто громадянина Угорщини Андраша Кноппа, які вирішили, що розміщена на сайті інформація зачепила їх честь, гідність та ділову репутацію. Олег Єльцов не приховував, що сайт "Україна Кримінальна" належить йому.
Досвідом справедливого, на його думку, переслідування анонімних "інтернет-наклепників" ділиться адвокат В'ячеслав Якубенко у статті "Як я душив свободу слова в Інтернеті".
"Якби у Віктора Ющенка виникло бажання позиватися до власників сайту temnik.com.ua, в позовній заяві фігурували б понад двісті епізодів поширення недостовірної інформації. Ще приблизно 40-50 позовів могли б подати його соратники та прихильники. Сьогодні такого сайту вже не існує - він зник у день інавгурації президента Ющенка...
Ст. 40 закону "Про телекомунікації" говорить, провайдер не несе відповідальності за зміст інформації, що передається його мережами. Отже, конфіденційність власників сумнівних інтернет-продуктів під їхнім надійним захистом.
До речі, в нашому випадку все так і вийшло - провайдер... у відповідь на адвокатський запит відмовився назвати власника домену, оскільки конфіденційність була умовою їхнього договору. Але надія знайти власника сайту все-таки залишалася, адже провайдер вів переговори, укладав договір, з якогось рахунку мали приходити гроші за його послуги.
Аби знайти власника "Темника", довелося позиватися до провайдера та реєстратора доменного імені. Після подання восьми адвокатських запитів та трьох позовних заяв до невинних юридичних осіб, в ході судових слухань вдалося вийти на реального власника домена temnik.com.ua. Але задля цього були витрачені колосальні часові та фізичні зусилля " - розповідає адвокат.
На думку В'ячеслава Якубенка, в українському секторі інтернету треба навести порядок.
"Інформаційна діяльність в українському сегменті інтернет здійснюється без будь-якої реєстрації. Нещодавно (вересень 2005 року - прим. Ю.Ш.) міністерство транспорту та зв`язку спробувало навести який-не-який лад в українському сегменті інтернету через створення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів (наказ № 153), тобто порахувати всіх. Опір був настільки потужним, що міністерство відступило, Євген Червоненко оголосив про призупинення дії наказу (хоча у Мін`юсті він досі значиться як діючий).
Документ не був досконалим. Дійсно, чиновники мінтрансу не мають права самостійно визначати, які інтернет-ресурси поширюють порнографію чи заклики до захоплення влади, та відмовляти за це в реєстрації, бо це склад відповідних злочинів, тобто виключна компетенція суду. Але ми, як і раніше, не знаємо, хто є хто в інтернеті, а в українському сегменті понад 30 тисяч серверів !".
До речі, Мінтрансзв'язку в перший рік президентства Ющенка - не перша державна установа, яка безуспішно намагалася взяти під контроль український сектор інтернету. Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України (ДСТСЗІ СБУ) давно хоче перебрати на себе функції адміністрування доменів в національній зоні .UA.
В 2001 році СБУ навіть оголосила "про створення неприбуткової організації, що буде спеціалізуватися на підтримці в інтернеті національного домена UA... засновниками погодилися стати три асоціації, що об'єднують велику частину українських провайдерів. Добродії Кохманюк і Свиридов, які свого часу зареєстрували домен UA, вже дали згоду на передачу права адміністрування новому об'єднанню ".
Але ця інформація виявилася неправдивою: адміністратори домену UA Дмитро Кохманюк та Ігор Свиридов вже делегували свої повноваження ООО "Хостмастер" і не погоджувалися передати спецслужбі контроль над українським сектором інтернету. Організований опір української інтернет-спільноти контролю СБУ був підтриманий "адміністрацією інтернету", американською неприбутковою корпорацією ICANN.
Вплинути на рішення цієї організації, що діє за контрактом із урядом США, з України неможливо. Єдина причина, яка могла б примусити американців ухвалити рішення змінити адміністратора, - невиконання ним обов'язків з підтримки українського адресного простору. А проблеми та перешкоди адміністратору можна запросто організувати внутрішніми силами... 12 січня 2006 року Антимонопольний комітет України зажадав від ТОВ «Хостмастер» сплатити 60 тис. грн. пені на нараховану раніше суму штрафу. Це при тому, що 60 тис. грн. штрафу вже було стягнуто з компанії у жовтні минулого року.
На думку директора «Хостмастера» Бориса Мостового, це рішення є частиною цілеспрямованої політики системного тиску, що перешкоджає господарській діяльності адміністратора й негативно позначається на умовах роботи українського сегмента мережі інтернет загалом " - писав журналіст Стас Лангер у газеті "Дзеркало Тижня" в лютому 2006 року.
Кампанія тиску на українську інтернет-спільноту виявилася безуспішною. Хіба що не витримало серце директора "Хостмастера" Бориса Мостового. Але й після його несподіваної смерті нове керівництво цієї організації не дало СБУ важелів здійснення цензури в українському секторі інтернету.
Зрештою, на відміну від Росії прецедентів переслідування простих користувачів інтернету в Україні за висловлювання думок у блогах (електронних щоденниках), на форумах та особистих сторінках поки не траплялося. Можливо, завдяки тому, що інтернет-спільнота дбає про попередження таких прецедентів.
На більшості безкоштовних інтернет-порталів для спілкування і самовираження в Україні адміністратори слідкують за тим, щоб незаконна і аморальна інформація на зразок неліцензійних інтелектуальних продуктів чи порнографії не публікувалася. Порушників таких елементарних норм права виявляють і встигають видаляти розміщену інформацію ще до того, як у когось можуть виникнути претензії щодо такої інформації. У колах інтернетників відомі прецеденти того, як провайдери закривали окремі сайти після появи на них подібної інформації.
Окремі радикальні вигуки приватних осіб і деякі радикальні сайти, сервери з якими фізично знаходяться за межами України, українське суспільство і держава поки толерує.
А найбільш відомі мережеві ЗМІ залишаються свого роду "священними коровами" для політиків і чиновників.
Народний депутат V скликання Ринат Ахметов, не задоволений циклом публікацій на сайті "Обозреватель" щодо своєї молодості, подав позов про захист честі та гідності не до українського суду, а до... великобританського.
Мабуть, саме тоді, коли публічні люди не бояться критики і визнають право суспільства давати їм різкі, іноді необ'єктивні оцінки -починається справжня свобода слова. Поки в інтернеті можна бути відвертим.
Інша справа, коли інтернет стає інструментом вчинення злочину. Скажімо, в 2000 році суд Нью-Йорка закрив сайт, де продавалися фальшиві документи - за два місяці оборот продавців фальшивок склав $165 000. Зараз в Україні безперешкодно діють десятки таких сайтів. За рішенням судів в США і Європі неодноразово закривалися сайти, на яких пропагувався практичний тероризм, включно з методами виготовлення бомб і вбивства людей.
Але думки, наміри і слова - не об'єкт для кримінального переслідування в демократичному суспільстві. На відміну від тоталітарного, де інакомислячий може бути страчений за "мислезлочин", як в антиутопії Джорджа Орвелла "1984".

 

Автор: Юрій ШЕЛЯЖЕНКО

Добавить комментарий

Обращайтесь к посетителям сайта так, как вы хотите чтобы они обращались к вам


Защитный код
Обновить

Используете ли вы Wi-Fi?









Итоги